Я довго думала, як писати про людину, яка у свідомості багатьох вже стала уособленням нашої епохи. Про людину, яка була нагороджена премією Василя Стуса за особливий внесок в українську культуру і стійкість громадянської позиції. Про людину, яку називають одним з кращих літераторів із країн колишнього СРСР. Як розповісти про Сергія Жадана, не впадаючи в пафос і надмірну патетику, але в той же час донести творчий заряд його особистості? І, поміркувавши, я вирішила, нічого не вигадуючи, просто бути посередником між ним і тими, хто буде читати цю статтю. Просто розповісти про те, що побачила і почула 18 липня на «Літніх читаннях» в освітньому хабі Spalah. Про цей вечір, що подарував мені можливість не тільки послухати прекрасну поезію в авторському виконанні, але й поспілкуватися з Сергієм, який прийняв запрошення від Команди «ІМХО» відповісти на декілька запитань для читачів нашого журналу. Ну що ж, почнемо?
Після зовсім не літніх холодів і дощів, цей день видався особливо спекотним і задушливим. Та й сама середина липня – пора відпусток не віщувала особливого напливу людей. Але вони все йшли і йшли, і незабаром у залі уже не було де впасти яблуку. Люди стояли в проходах і в коридорі, де нічого не було видно за спинами, але була можливість щось почути. І я подумала, що це якось дивно. Здавалося б, у наш час є маса можливостей і почитати, і послухати, і подивитися – досить увійти в інтернет. Але насправді, ніщо не замінить живого спілкування. І є ще щось, чому важко дати визначення: це невловиме, але таке сильне відчуття енергетичного взаємообміну, почуття єднання і причетності.
Сергій Жадан вийшов до мікрофона, подивився на всі боки і сказав тим, кому не вистачило місця в залі: «Давайте, сідайте на сцену, тут ще поки вільно». І трохи пізніше зауважив, посміхаючись: «А тепер я почуваюся водієм маршрутки». Ну так, щось у цьому було – душно, тісно, але в той же час відчуття, що ти мчиш кудись на високій швидкості, і серце то завмирає, то готове вистрибнути з грудей. Є у справжньої поезії, яка народжується в таємничі хвилини натхнення, магічна здатність заповнювати собою все, з чим вона стикається. І це неможливо не відчути. Час стає якоюсь умовною величиною, ти просто забуваєш про нього і готовий слухати і слухати ці стільки раз перечитані рядки, ніби чуєш їх вперше. Жадан іноді переривав свій виступ питанням: «Ви ще живі? Читати далі?». «Читати!», – категорично відповідав зал.
Цей творчий вечір мені пригадується певним синтезом концерту популярного рок-виконавця і театрального перформансу. Думається, Сергій Жадан з легкістю може утримувати увагу абсолютно будь-якої публіки – від театральної богеми до неформальної тусовки. І не побоюся цього порівняння, але я провела б чітку паралель між ним і Володимиром Висоцьким по здатності бути «своїм» для тих, про кого і для кого народжується поезія. Бути близьким і зрозумілим для людей різного віку, роду занять, національностей та багато чого іншого, що умовно розділяє нас. Стерти ці межі, об'єднати, дати імпульс прагнути до чогось світлого і високого – призначення будь-якого мистецтва і поезії зокрема, імхо. Саме про це я почала нашу розмову з Сергієм Жаданом. А ще ми говорили про те, що, як мені бачиться, проходить червоною лінією крізь його творчість. Ну і, звичайно, торкнулися теми нашого прекрасного міста і його жителів.
ЯКЩО ТИ ПРОСТО МОЖЕШ РОБИТИ РЕЧI, ЯКI ТОБI ПОДОБАЮТЬСЯ, ТО ЦЬОГО ЦІЛКОМ ДОСТАТНЬО
Сергiй, як Ви вважаєте, навіщо людині творчі здібності? Чи вірите, що людина своєю творчістю може змінити світ?
Поняття не маю, чесно кажучи, навіщо. Я вважаю, що людина може прожити i без творчих здібностей. Але, якщо вони даються, то мабуть для самореалізації. Та для того, щоб людина щось зрозуміла в собі та в світі, який її оточує. Чи може змінити? Мені здається, не варто ставити такі глобальні цілі, адже тут трошки попахує такими речами, не зовсім пов'язаними зі скромністю. Мені здається, що якщо ти просто можеш робити речі, які тобі подобаються, то цього цілком достатньо. Та й навіщо змінювати світ? Він прекрасний, він досконалий. Мені здається, проблеми світу як раз виникають через наше бажання його змінити.
Натхнення – як Ви думаєте, звідки береться ця ефемерна субстанція? Що може надихнути саме Вас? Як справляєтеся з творчими кризами?
Натхнення – це очевидно той стан, коли творчість дається особливо легко. Ну тобто, коли портал відкривається, i пишеться, або малюється, або співається особливо легко. Мене надихнути може будь що. Приводом для написання, насправді, може стати що завгодно. Творча криза – я думаю, що в мене вона ще попереду (посміхається – прим. Ред.). В мене немає часу на творчий застій – дуже багато ідей, планів, проектів. Витрачати час на застої не хочеться.
Що таке, по-Вашому, любов?
Мені здається, любов – це можливість називати речі своїми іменами. Можливість, власне, не боятися. Для мене любов завжди була пов'язана з максимальною відкритістю, максимальною щедрістю, максимальною відвертістю. Коли ти береш на себе відповідальність за людину, яка тобі довірилася. Коли ти любиш в ній усе – i тi речі, які тобі подобаються, i тi, які ти не дуже сприймаєш. Мені здається, справжня любов знаходиться десь там.
Вас можна назвати віруючою людиною? Що для Вас віра, Бог?
Ні, навряд чи. Для мене само поняття «віруюча людина» – це так чи інакше пов'язано з церквою та релігійністю. Релігія i віра – це, безперечно, різні речі. Я с повагою ставлюся до церкви, але я не релiгiозна людина. Але в жодному разі i не атеїст. Мені здається, що атеїзм – це той же різновид релігії. Може, атеїсти – вони в своїй невірі ще більш ортодоксально релiгiознi, ніж віруючи. Що таке Бог? Ви так легко ставите такі запитання (посміхається – прим. редактора). В мене немає на це відповіді. Це питання, над яким я мучуся останні 30 років життя.
Наскільки Ви довіряєте літературним критикам? Хто він – «ідеальний критик» у Вашому розумінні? Чи властива Вам самому роль критика?
Ідеального критика не існує, як i не існує ідеального письменника. Все це речі дуже суб'єктивні. Критикам я довіряю. Мені здається, це правильно – довіряти критикам, як своїм читачам. Звісно, критиком не може бути будь-хто. Це повинна бути людина, яка любить літературу. Тобто, не себе в літературі, а літературу в собі. Все, що мені треба, – щоб критик був уважним i вдячним. Я легко визнаю свої помилки, якщо вони є. А ось роль критика мені непритаманна. Мені несимпатична роль якогось такого критикуючого вчителя, якогось редактора. Я можу підказати, але повчати – ні, я не можу брати на себе таку відповідальність.
МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ХАРКІВ'ЯНИ ДУЖЕ ЧАСТО НЕДООЦІНЮЮТЬ СЕБЕ I СВОЄ МІСТО
Ваше рідне місто – Старобільськ, але живете і творите у Харкові. Чому це місто стало Вашою другою малою батьківщиною і усвідомленим вибором?
Чому саме Харків? Я приїхав сюди навчатися та залишився тут. Я дуже люблю це місто. Воно близьке менi – близьке своїми ландшафтами, атмосферою, своїми мешканцями, ментальністю, своєю історією.
Ваш проект «П'ятий Харків» – це, дійсно, дуже важлива, потрібна і неймовірно цікава культурна ініціатива. А яким саме Вам бачиться Харків майбутнього?
Я би хотів його бачити більш вільним, більш незалежним в своїх проявах, своїх бажаннях, в своїх якихось тенденціях. Менi здається, харків'яни дуже часто недооцінюють себе i своє місто. У Харкова дуже великий i дуже потужний потенціал. Це якась така очевидна річ, i на превеликий жаль Харків дуже часто втрачає можливості розкриття цього потенціалу. Тут народжується або виховується, якщо сюди приїжджають, велика кількість талановитих, креативних та фантастичних людей. Але багата кількість таких людей і залишає наше місто. От дивіться, зараз біля інституту Каразіна поставили пам'ятники Нобелевським лауреатам, які пов'язані з Харковом. I така прикра річ, що свої премії вони отримали тоді, коли вже в Харкові не жили. Менi здається, це страшенно показово, це дуже вичерпно характеризує наше місто. Харків – це така велика грибниця, така лабораторія, де народжується купа всього цікавого. Але на превеликий жаль, часто це все реалізується десь поза його межами. Дуже хотілося б, щоб Харків міг зберігати свої таланти i не розпилювати свій потенціал.
Сергій, i останнє запитання – якщо б у Вас був необмежений ресурс, який проект для Харкова, а може і для України в цілому Ви б хотіли реалізувати?
Повна, цілковита, докорінна, кардинальна реформа освіти. Я би використав якісь європейські моделі, починаючи с дитячих садків i закінчуючи університетами. Менi здається це – ключова проблема, якою на жаль зараз ніхто не займається. Зрозуміло, що всі зараз звертають увагу на проблеми економіки та політики. Але якщо ми хочемо, щоб у нас через 10-15 років була країна, в якій не соромно, в якій хочеться жити, то слід займатися саме цим.
Так що ж це таке – творчі здібності? І чи може людина прожити без них? Напевно, може. Питання тільки – що це буде за життя? І якби ви бачили, як загоряються очі Сергія Жадана, коли він говорить про Харків майбутнього, то може задумалися, як я, про те, що світ прекрасний, звичайно. Але зробити його ще більш прекрасним і досконалим, прагнути до цього – в наших силах. Напевно, в цьому і полягає самореалізація будь-якої людини, імхо.
© Катрін Брайт
Фото: Андрій Азаров
