24-го серпня у День Незалежності України в Харкові відбувся грандіозний концерт гурту, який вже став культовим для свого покоління – «Океан Ельзи». Перед концертом Святослав Вакарчук зустрівся з харківськими журналістами. Тем для обговорення виявилося безліч. Про творчі плани музиканта, улюблені книги, політичні амбіції і про мовне питання – Святослав Вакарчук відповів на всі наші запитання щиро і відкрито.
Святославе, чому концерт вже третій рік поспіль проходить саме в цей святковий день?
Дуже рідко останніми роками, навіть десятиріччями, ми брали участь у масових заходах, присвячених Дню Незалежності. Ми подумали, що це несправедливо, і вирішили започаткувати таку традицію – фестиваль «День Незалежності з "Океаном Ельзи"». Два роки тому він відбувся у Львові, минулого літа в Одесі, зараз ми у Харкові. На той рік – самі можете здогадатися, де будемо виступати.
У Луганську чи Донецьку?
З великою радістю! Ваші слова, як то кажуть, та Богу у вуха. Я думаю, що ми б змінили той план, який підготували, заради такої події, повірте. Це наш останній туровий концерт. Гурт «Океан Ельзи» іде у велику відпустку, навіть для нас самих, у достатньо велику концертну паузу. Приблизно рік ми не будемо ніде виступати. Наступний наш виступ відбудеться в Києві на День Незалежності на нашому стадіоні «Олімпійський».
Чому саме Харків було обрано в цей раз?
А чому б не Харків? (посміхається – прим. ред.) Ми обираємо міста не з точки зору – яке місто заслужило більше, а яке менше, а з точки зору того, де б цей концерт зараз був би найважливішим і найбільш очікуваним. Дай Бог, все буде добре, ми сподіваємось, цей фестиваль не зупиниться, і ми будемо і надалі кожен рік у цей день приїжджати до різних міст – і великих, і маленьких.
Чим викликано, що ваш гурт робить таку довгу паузу в гастролях?
Багато видатних творчих людей обирає собі таку практику: умовно кажучи, шість років ти працюєш – рік відпочиваєш, взагалі не думаючи про роботу. Якщо ти можеш таке собі дозволити, якщо ти заробив на таку паузу, вона не те що можлива, вона необхідна. Нам треба відпочити, зібратись з думками. У хлопців з «Океану Ельзи» є багато інших проектів, вони всі ними горять. І хочеться, щоб вони могли присвятити час улюбленим справам – хто в музиці, хто навіть поза музикою.
Чи плануються у «Океану Ельзи» нові альбоми? Може, саме з цим пов'язана така тривала перерва?
Поки що ніяких нових альбомів не планується. Ми трохи віддихаємося, потім подумаємо. Пісень багато нових, зрозуміло, що рано чи пізно новий альбом буде, про це я можу вас запевнити без сумніву. Поки своїх окремих творчих планів в мене немає. Я хочу трошки зосередитися на своєму внутрішньому світі, ну і на тій допомозі країні, яку я можу зробити найближчим часом.
Чи не плануєте Ви зараз робити свою політичну кар'єру?
Ні, не планую. Я вже говорив неодноразово на цю тему і казав, що політичних амбіцій у мене немає. Я хотів би залишатись тим, ким я є, як завгодно довго. Але між тим я не втомлююсь повторювати, що просто опустити руки, відійти в сторону і дивитись, як моя країна буде рухатись у прірву, я не збираюсь. І я буду робити все, щоб так не сталося. Поки я роблю те, що можу, і те, що вважаю найбільш ефективним. Життя вносить свої корективи, обставини змінюються.
Нещодавно Юрій Андрухович, збираючись на Харківщину, написав текст «Эдіная краина», в якому, зокрема, йдеться про те, що на думку письменника у харків'ян робляться витягнуті обличчя, коли вони чують українську мову в своєму просторі. Чи багато Ви бачили таких витягнутих облич у Харкові? Та яке Ваше особисте ставлення до цього «мовного питання»?
Я не читав цього тексту, тому не хочу коментувати слова Андруховича, бо не розумію в якому контексті він це сказав. Він людина глибока і, безумовно, зі своїми поглядами. Але поки я не побачу цього тексту, мені складно про щось говорити. Безумовно, що Харків – це в більшості своїй російськомовне місто, але від того для мене воно менш українським не стає.
Власне, йдеться про те, що для багатьох письменників, музикантів з Центру та Заходу України – для них Харків такий суто «руський город». Чи відчуваєте Ви його українським?
Знаєте, для того, щоб відповісти глибоко на це питання, нам доведеться потратити багато часу. Насамперед нам з вами треба визначитись, що таке означає «бути українцем», і що означає «українське місто». Я неодноразово це говорив і зараз повторюю, що я гордий, що наша нація, незважаючи на сотні років утискань і несприятливої історії, зберегла свою самобутність. В тому числі, нашу культуру, мову і традиції. Якби не вони, нам би сьогодні було дуже тяжко.
Але зараз, у 21-му сторіччі, ми маємо сфокусуватися на будівництві держави, яка базується на так званому «конституційному патріотизмі». Ми маємо побудувати таку країну, де люди, незалежно від походження, незалежно від того, які історичні обставини їх привели до того, що вони стали називати себе українцями, – щоб вони мали мету: побудувати таке життя, яким будуть гордитися самі, і ,яким будуть пишатися їхні діти. Це і називається «конституційний патріотизм», коли ти любиш свою країну просто за те, що вона така. Для цього всім нам – і україно-, і російськомовним – замість того, щоб, от якщо чесно, тратити час на прес-конференції на такі питання, треба закатати рукави і будувати країну. А такі історичні тертя – вони абсолютно нормальні і закономірні в державі, яка розвивалася довгий час різними способами, на різних швидкостях і в різних умовах.
Головне – щоб ми відчували, що ми хочемо бути цими українцями за покликом серця. Не боятися сперечатися один з одним, але сперечатися не по меті – мета має бути для всіх одна. Ми маємо створити політичні рухи, які є типовими для усіх країн світу. Умовно кажучи, де є свої праві і свої ліві. Щоб вони між собою на економічні і соціальні теми вели змістовний діалог, в якому буде народжуватися істина. Спочатку одні були при владі, потім інші, але жоден з них не має ставити під сумнів саму мету і саме існування держави. Сьогодні в нас більш-менш сприятливі для цього умови. Але давайте їх не відпустимо і не будемо розхитувати той човен, який ми так акуратно – життями людей, своїми зусиллям – почали направляти в правильне русло.
Що Ви думаєте стосовно українського кіно і чи не плануєте знятися в якомусь фільмі?
Кіно, як і будь-яке мистецтво, – це дзеркало того, в якому стані знаходиться культура країни. Якщо культура потерпає, то і кіно буде потерпати також. Мене нещодавно запитали на кінопремії «Золота дзиґа»: «Як ви думаєте, коли українське кіно почне розквітати?». Я кажу: «Тоді, коли почне розквітати українська держава». Ви зрозумійте, що так не буває, щоб кіно розквітало, а держава занепадала – воно все рухається гармонійно. Разом з тим, окремі таланти можуть існувати і в несприятливих умовах. Оскільки українці – талановита нація, то ми бачимо, як з'являються нові імена. Особливо в тих жанрах, які не потребують великих бюджетів – таких, як документальне або короткометражне кіно. Як з'являються справжні шедеври, які виграють призи на фестивалях. За які не то, що не соромно, а гордість насправді настає. Але щоб з'явилося велике мейнстрімове кіно, треба щоб держава стала на ноги, і щоб ми навчилися робити проекти, які будуть цікаві не тільки українському глядачеві, а й і в Європі, і в інших країнах світу. Що до другого питання, я дружу з Ромою Балаяном, і він спочатку дуже хотів, щоб я знявся в кіно. Коли він зрозумів, що в мене на це нема багато часу, він перейшов до іншої ідеї – вмовити мене стати режисером. І ви знаєте, ця ідея знайшла в мене більший відгук в серці. І я про це подумую.
Яка Ваша улюблена книжка? Що Ви взагалі читаєте?
Я був на відпочинку, прочитав сім великих книжок, читав по триста сторінок вдень. Вперше в житті прочитав «Червоне і чорне» Стендаля, прочитав Еміля Золя – щось мене на французьку класику тягнуло. (посміхається – прим ред.). Прочитав пару повістей Марії Матіос і декілька книжок не художнього плану, зокрема, наприклад, книжку про те, чому капіталізм став успішним тільки на Заході.
Ваші пісні надихають мільйони людей. А що надихає саме Вас, бо в народі вас називають сучасним Тарасом Шевченко?
Дякую велике, але, мені здається, потрібно пройти дуже багато часу, щоб насправді зрозуміти, хто був ким. Сучасників порівнювати с тим, хто давно вже не живе, – це не об'єктивно.
Буває, що нічого не надихає – ну от не пишеться і все. А деколи буває, що за три дні ти можеш написати декілька різних пісень. І ти почав писати, потім оглянувся і думаєш – що тебе надихнуло? Творчість – вона дуже така, знаєте, непередбачувана річ. Якась дрібничка може заставити думки побігти в одну сторону або в іншу. Так саме і з піснями. Тому я не можу сказати вам якийсь рецепт, як це відбувається – я просто не знаю. Із приводу хітовості – це питання, яке мене, відверто кажучи, дратує. Тому що ніколи не знаєш, які пісні стануть популярними, які – ні. Бувало таке, що я думав про якусь свою пісню, що вона вибухне, а її взагалі навіть не помічали. А бувають пісні, про які думаєш, що може їх і не треба виносити на люди, соромно комусь показувати. А потім чуєш їх з кожного динаміку.
Святославе, тоді яка пісня з репертуару «Океану Ельзи» є Вашою улюбленою?
Якщо б мені сказали, що треба відправити в космос одну нашу пісню, то мій вибір був би – «Друг».
Катрін Брайт
Фото: Яна Кіріченко
