Єгор Гордєєв: «Ми живемо в ефірі»

Як відомо, саме журналісти найбільше впливають на формування світоглядних позицій у глядачів, сприяють поширенню або знищенню стереотипів. Тож хто вони – люди, які змінюють наше життя? Чим вони живуть? Як відпочивають? Яким бачать майбутнє ЗМІ?

Команді «ІМХО» вдалося поспілкуватися з Єгором Гордєєвим, новим ведучим найрейтинговішого ранкового шоу України «Сніданок з 1+1», журналістом нової генерації, який вміє невимушено бадьорити вранці глядачів у прямих ефірах, вже здобув чисельну команду відданих прихильниць, побував на шоу “Good morning, America!”, а також цікавиться режисурою телебачення та світовими трендами і може поділитися своїми думками про те, що і як будуть дивитися завтра.

ХОЧ ЦЕГЛА НА ТЕБЕ ПАДАЄ ЧИ СВІТЛО ВИМКНЕТЬСЯ – ТИ МАЄШ ЗБЕРЕГТИ ВПЕВНЕНІСТЬ

Вітаю, Єгоре! Мабуть, у житті кожного ведучого колись траплялися форс-мажори. Поділіться з нашими читачами найкумеднішою історією. Що допомагає Вам долати такі ситуації?

У прямому ефірі завжди багато кумедних ситуацій, тому що це те, що не можна змінити, переробити, до того ж, великий проект і велика команда. Я пам’ятаю неймовірно кумедну історію ще з часів ТСН, коли я працював ведучим ранкових новин. У нас була одна студія разом із «Сніданком», ми її ділили на дві програми. Звичайно, в ефір «Сніданку» приходили гості з різними тваринами, переважно, з котами і собаками. Якось в студії було декілька котів, і одного з них гостьовий редактор загубив. І ось вже почався ранковий випуск ТСН о 8 годині, і, як на зло, у ньому не було великих сюжетів, в основному, начитки тексту, тобто працювала, як правило, студія. Цей кіт десь заховався, ніхто не міг його знайти і не знав, де він був. І прямо в середині випуску він почав надзвичайно голосно гарчати, просто неймовірно! Це було дуже голосно, оператор поліз за ним за лаштунки, впав, згамселився там. Переляканий кіт вистрибнув із-за лаштунків, і коли я вже прощався у кінці випуску ось на цій «таблетці», де стоїть пюпітр новинаря, він практично у мене під ногами пробіг на середньому плані, і все це пішло в ефір. Це було дуже смішно, я чув регіт режисерів крізь стінку! Було дуже важко втриматися, щоб не засміятися, але я це ще якось обіграв – не розгубився. Бо знаю напевне: хоч цегла на тебе падає чи світло вимкнеться – ти маєш зберегти впевненість, розрядити обстановку, зібратися і серйозно розповідати, бути заглибленим у новину, передавати її настрій. В цьому і є майстерність ведучого.

Як Ви ставитеся до імпровізації та до трохи більшої розкутості ведучих телевізійних шоу в прямому ефірі?

Ми живемо у 21 столітті, це вік Інтернету, коли наступають блогери і роблять контент у цю хвилину, в режимі прямої трансляції, то про жодну скутість в кадрі не може бути й мови. До того ж, якщо ти ще й журналіст, то маєш нести відповідальність за те, що ти говориш. А імпровізація присутня постійно! Хто працює наживо, просто не може без неї, адже прямий ефір – це і є суцільна імпровізація! Весь світ давно вже саме так і працює, і українське телебачення також рухається до розкутості ведучих у кадрі. Це наша щирість, наші реальні емоції, які передаються через екран. І нехай ми з Нелі помиляємося, плутаємо, виправляємо, іноді не дуже весело жартуємо, глядачі це розуміють, бо це життя. Ми живемо в ефірі.

Я помічала, що Ви дуже швидко говорите в «Сніданку». Це через хвилювання, або ж то такий метод, за допомогою якого Ви легко оволодіваєте увагою глядачів?

Просто в мене такий темпоритм, я це роблю, не усвідомлюючи. Навпаки, я намагаюся працювати зі своїм темпоритмом, я розумію, як правильно артикулювати, правильно говорити і що саме говорити. І тому я зараз працюю, звичайно, над собою. Я розумію, що аудиторія в нас дуже широка, і не всі, тим паче вранці, сприймають такий темп. Це нормально, тому я все це враховую. Коли ми працюємо в студії з 6.30, то ми вже давно прокинулися, і наші організми давно не сплять, тому ми можемо уповільнюватися і пришвидшуватися незалежно від нашого стану, а, скоріше, від контенту. Наприклад, якщо я хочу привернути увагу глядачів, то можу уповільнитися або ж, навпаки, пришвидшитися, щоб глядач напружився і дослухався до мене. А взагалі, є така проблема, і я над нею працюю. А, може, це і не проблема, а моя особливість, моя харизма (посміхається – прим.ред.). Поживемо, побачимо.

Я НАВЧИВСЯ ЗНАХОДИТИ ЩОСЬ ЦІКАВЕ У КОЖНІЙ КРАЇНІ

З чого виникла Ваша жага до подорожей – з великої мрії чи з простого бажання побачити світ?

Так уже давно живе весь світ, кордони відкриті, і тому я не міг цим не скористатися. Мої колеги, однолітки давно подорожують по світу і не уявляють, як можна жити інакше. Зараз, коли я вже багато країн об’їздив у різних форматах, я розумію, що подорожі – це справжня школа життя і професії, набагато краща, ніж у наших вітчизняних ВНЗах, без образ. Тому, вкладаючи гроші у мандри, я інвестую в себе і свою освіту. Я багато їздив на стажування, на майстер-класи, у відрядження за певним обміном досвіду. Наприклад, у Мюнхен, у Нью-Йорк на Ей-Бі-Сі. Коли я жив у Празі, я обійшов усі місцеві телеканали і радіостанції, щоб розуміти, як і що там відбувається. І хочу сказати, що українське телебачення у деяких питаннях на голову вище, ніж чеське. Спілкуючись з колегами за кордоном, я шукав різні комунікаційні шаблони, дивився, як вони працюють, які історії розповідають. Адже телебачення – це про історії, і в різних країнах їх ЗМІ розповідають по-різному. Коли ти подорожуєш, ти просто вчишся, бачиш, як можна це робити, в тебе з’являється багато різних прийомів, шаблонів, думок, і ти розвиваєшся професійно.

Мандри якими країнами найбільше надихають Вас? Чи змінилися Ваші світоглядні позиції після багатьох поїздок за кордон?

Звичайно, змінилися! Коли ти читаєш велику кількість книжок, спілкуєшся з великою кількістю людей, твій світогляд змінюється. До речі, я познайомився з головним редактором чеського «Ньюз Віку», це дуже дороге і солідне американське видання. Ми, наприклад, в Україні не могли його собі дозволити, тому що дуже дорога франшиза, а маленька Чехія, яка у 7-8 разів менша за Україну – і за площею, і за кількістю населення, це собі дозволила. Тому що чехи люблять і вміють читати, вони читають всюди: у кав’ярнях, барах, скрізь. У них електронні планшети, газети, книги. Вони дуже багато грошей витрачають на контент, на інформацію. Так ось головний редактор Мрачек говорив, що чехи дуже скептично ставляться до історій про них, які друкуються в зарубіжних виданнях. Навіть були мітинги під редакцією, коли їм не сподобалися якісь незначні деталі, по суті, дрібниці. Тому вони у «Ньюз Віку» історії про Чехію та інші країни писали зовсім за різними шаблонами. І таких деталей мільйон!

А надихають, по суті, всі країни! Я навчився знаходити щось цікаве у кожній країні. Я об’їздив фактично усю континентальну Європу, крім островів, майже всю Індію, Африку. В Африці є країни набагато розвиненіші, ніж Україна, наприклад, ПАР. Це країна з такими економічними показниками, яким Україна буде заздрити ще дуже довго. І я при цьому обираю для своїх екскурсій далеко не туристичні місця. В Нігерії є дуже бідні квартали, а є дуже успішні, з бурхливим економічним розвитком. На півночі Африки розташовані колишні колонії Франції – Марокко, Алжир, Туніс – це дуже розвинені країни. Єгипет дуже піднявся на туризмі. Також я був у скандинавських країнах: Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції, це взагалі окремий світ, це просто Марс! Часто літаю на концерти відомих груп. Якщо я бачу заздалегідь якийсь концерт, то бронюю собі квиток і потім планую свій графік так, щоб поїхати на нього в ту чи іншу країну. Якщо навчитися правильно все планувати, можна дешево і мобільно подорожувати. Багато грошей на подорожі витрачає той, хто лінується це робити. В Ісландії я познайомився з Бйорк і її музикантами, які давно вже живуть у Лондоні, але приїхали на батьківщину. То вони планують відвідини Ісландії, тобто своєї домівки, на 5 років наперед, у них все розписано у графіку. Більше того, у їхньому улюбленому барі у Рейк’явіку столики для них заброньовані на рік наперед.

Існує думка, що людина є громадянином не тільки свого часу, а, якщо забажає, може бути людиною будь-якого часу, епохи й національності. Якби Ви мали можливість обирати, у яку країну та у яку епоху хотіли б перенестися зараз?

У мене в дитинстві була мрія – народитися на початку 20-го століття і померти на початку 21-го, тобто прожити все це буремне століття. Зараз я розумію, що це абсолютно дурна мрія, тому що 21 століття буде ще жвавіше, ніж 20-е. Я нічого не пропущу в цьому сенсі! (сміється – прим.ред.). Є багато місць, де я б хотів пожити, я б прижився майже всюди, де я бував. Але найбільше мене вразив, напевно, Нью-Йорк своїми масштабами. Хоча у мене багато друзів і колег з професії по всьому світу, і сам я рік прожив за кордоном, але, м’яко кажучи, я не дуже прив’язаний до якоїсь країни. Я люблю свою країну, я – патріот України і Києва, киянин у якомусь неймовірному поколінні, я дуже сумував за Києвом, але у цьому розумінні я більше глобаліст, космополіт: мені неважливо, де жити, а важливо, що робити, і як при цьому себе почувати. Хоча поки що, де б я не був, завжди повертаюся в Україну (усміхається – прим.ред.).

У ПАРИ – ЯК В ЖИТТІ, ТАК І НА ЕКРАНІ – МАЄ СПРАЦЮВАТИ ЯКАСЬ «ХІМІЯ», ТОМУ МИ НАД ЦИМ ПРАЦЮЄМО!

Щодо філософії. Що змусило Вас першою освітою обрати саме філософську – звичайний інтерес чи поклик душі?

Це насправді був дивний вибір, тому що я не знав, що робити далі і куди йти. Власне, я взяв такий тайм-аут у 16 років, щоб визначитися, що робити у житті. І не пошкодував, бо я отримав базову гуманітарну освіту, якою пишаюся і користуюся досі. Мене навчили думати, аналізувати, говорити, робити висновки. І ось зараз у проекті «Здійсни мрію», куратором якого є ведуча ТСН Лідія Таран, є хлопчик, хворий на цукровий діабет, який мріє стати філософом. Це перша така серйозна мрія, вона нас всіх здивувала і вразила. Хлопчик у 14 років усвідомлено її формулює, розмірковує над багатьма «вічними» питаннями, він в житті дуже багато читає, «ковтає розумні книжки», як каже мама. Його звати Максим. Він вже написав перший блог про Справжню Дружбу, його можна почитати на сайті «Здійсни мрію». Мені хочеться з ним зустрітися і поспілкуватися, можливо, я буду для нього чимось корисним, і це, принаймні, буде круто! У нас з командою вже є план, як ми можемо наблизити його до цілі. Я хочу йому допомогти. А взагалі я за те, щоб і логіку, і риторику, і філософію читали на всіх гуманітарних факультетах, в тому числі, і в Інституті журналістики.

Як Ви вважаєте, чи доцільно було б позбутися «непотрібного паперу» та перенести журналістику на простори Інтернету, або ж Ви краще б погортали реальну газету за чашкою кави?

Насправді, я фанат паперу! Я обожнюю паперову пресу, мені подобається доторкуватися до паперу, відчувати його запах. Я в Ньй-Йорку купив «Нью-Йоркер», який знову видають на папері, бо раніше призупиняли. Це не просто газета, це – інтелектуальний глянець, але на газетному папері, це наполовину новини, а наполовину арт-проект. І це круто! Це така тонка робота, що ніколи не зможе передати Інтернет на екрані, моніторі. Я думаю, що традиційним ЗМІ, як то преса і телебачення, потрібно шукати нові форми подачі, а нові технології, як то Інтернет, вже давно витіснили їх швидкістю подачі, «блискавками» інформації. Тому паперовим виданням і телебаченню треба шукати нові унікальні «вічні» форми, ті, що не дасть нам Інтернет.

Які риси характеру, на Вашу думку, важливі для успішної роботи в команді? Що допомогло особисто Вам освоїтися у жанрі парного інтерв’ю? Чи комфортно Вам працюється зі своєю колегою?

Дуже важко працювати в парі, коли раніше ти ніколи цього не робив. Я в принципі, такий собі одинак-гравець. Мені важко працювати в парі, робити щось в унісон. Та й взагалі, парне інтерв’ю – це завжди важче, бо це більша відповідальність, ще й за колегу. Тому я тільки освоююся, але мені цікаво спілкуватися з Нелею в кадрі і поза ним, оскільки вона тільки робить перші кроки на телебаченні. Це такий челендж для нас обох. У пари – як в житті, так і на екрані – має спрацювати якась «хімія», тому ми над цим працюємо! (сміється – прим.ред.). Нелі прекрасна, мені подобається її стиль.

Мабуть, саме на телебаченні доволі важко працювати в якості нового ведучого відомого шоу. Чи часто Вас порівнюють із Анатолічем? Як Ви вважаєте, чи варто час від часу змінювати ведучих, або ж саме вони є обличчям програми?

До речі, нас з Анатолічем ніколи не порівнювали. І я розумію, чому. Ми з ним надзвичайно різні: Толіч абсолютно незамінний, він прекрасний у своєму жанрі, і я сподіваюся, що він буде розвиватися, і все у нього буде добре. Але ми з ним зовсім з різних жанрів, різних опер, ми взагалі про різне. Можливо, його прихильники сумують за ним і хочуть, щоб його повернули, а, може, і навпаки.

А з приводу зміни ведучих, то в Америці ведучі по 25-30 років в ефірі, які вже стали легендами: Девід Леттерман, Опра Уінфрі та інші. Це люди, без яких не можна уявити зараз сучасне американське телебачення. У Франції, на каналі «Плюс», теж ведучі роками працюють, сидять такі сиві в кадрі – і це круто. Але ж вони неймовірно професійні люди, які постійно розвиваються, ідуть в ногу з часом, шукають органічні формати для свого віку, адже існує велика конкуренція, і, якщо не розвиватися, можна опинитися «за бортом». Ці люди мають стати взірцем і для українських ведучих, як, будучи в одній професії, не зупинитися в одній точці, не застаріти морально, професійно, не втратити здоровий глузд, бути цікавим, сучасним, стильним, зрозумілим і, водночас, суперечливим. Це дуже складно, коли ти вже просидів в одному проекті 10, 20, 30 років. І коли в тебе вже немає конкурентів, ти на такому Олімпі, ти розумієш, що якщо зупинишся – все, ти програв! Адже найбільший виклик – це виклик самому собі!

Я ДУЖЕ ЛЮБЛЮ ПИСАТИ, ОСОБЛИВО, НА ПАПЕРІ, І СКЛАДАТИ ЯКІСЬ ІСТОРІЇ

Як Ви проводите вільний час та відпочиваєте від роботи? Що допомагає Вам сконцентруватися?

Я в дитинстві займався плаванням, і зараз намагаюся до нього повернутися. Я хочу більше плавати, тому що коли я пірнаю, я про все забуваю, відволікаюся і класно релаксую. Вода неймовірно очищує! Знову ж таки, подорожую. Якщо я стомився, я беру квиток на літак чи сідаю у машину і можу поїхати кудись буквально на один день, але це відволікає, ти «перемикаєшся», відпочиваєш.

Ваші пости в соціальних мережах одразу ж привертають увагу доволі незвичайним змістом та яскравим стилем. Чи хотілося Вам колись спробувати себе у якості письменника або блогера?

Мої пости іноді мають глибокий філософський зміст, вони для тих, хто любить іронію, жарти про буття. В якості блогера – напевно, ні, бо блогер – це людина, яка йде за потребами великої аудиторії… Я заробляю гроші іншим чином, хоча я знаю, як заробляти в Інтернеті, але мені це не цікаво. Бути письменником – це величезні амбіції, можливо, якщо все складеться, і я знайду в собі сили, бажання і час для цього, все можливо. Але це дуже серйозна річ, я до цього надзвичайно відповідально ставлюсь. Я дуже люблю писати, особливо, на папері, і складати якісь історії. Але це велика титанічна робота, яка займає неабияку кількість часу і сил, тому якщо все вдасться, і головне – буде тема, яка надихає, я буду тільки щасливий, якщо все це вийде.

Вам подобається активний відпочинок? Яким незвичайним видом спорту Ви хотіли би спробувати зайнятися?

Можливо, я хотів би продовжити займатися парашутним спортом, але стрибнути зі спортивним парашутом. У мене є стрибки з військовим, там простіше. А зі спортивним – це вже додає адреналіну, тому хотів би спробувати.

ЯКЩО ВЖЕ ПІДПУСКАЮ, ТО В ЦІЙ ДРУЖБІ Я ДУЖЕ ВІДДАНИЙ І ЧАСТО ОТРИМУЮ ВЗАЄМНІСТЬ

Яким Ви бачите своє майбутнє життя, кохану людину, друзів? Якими якостями повинна володіти людина, що заслуговує на місце у Вашому житті?

З приводу кохання, я впевнений, що це абсолютна «хімія», тому що у мене ніколи не було так, що мої історії кохання, яких було, до речі, небагато, співпадали б з моїми логічними уявленнями про кохану людину. Все це виникає на біологічному, енергетичному, гормональному рівні, на підсвідомості, коли всьому твоєму єству добре поруч, і з’являється гармонія. Аналізувати це неможливо, мабуть, я зрозумію це, коли зустріну ще одну «хімію». Наразі моє серце вільне і, напевно, я цьому радий, тому що саме зараз я не готовий витрачати багато часу на серйозні стосунки, оскільки я займаюся кар’єрою та саморозвитком. А стосунки – це тяжка праця. Можливо, завтра все зміниться, я збудую міцний фундамент для розвитку стосунків, аби я зміг забезпечувати сім’ю, і зустріну свою головну «хімію»…

З приводу друзів, я сподіваюся, що вони у мене вже є. До речі, це теж своєрідна гармонія. Мені щастить у цьому, я вважаю, що непогано розбираюся в людях, я досить закрита людина, дуже близько не підпускаю до себе. Контакти я фільтрую, відсіюю. Якщо вже підпускаю, то в цій дружбі я дуже відданий і часто отримую взаємність, і в цьому сенсі я вважаю себе щасливою людиною.

Розкажіть про Вашого чотирилапого друга. Із Вас вийшов чудовий дует на шоу. Взагалі, яке місце у Вашому житті посідає дружба?

У мене з самого дитинства були собаки, коти, і я без них не уявляю свого життя. Я дуже добре пам’ятаю, коли вони йшли від нас, помирали, це дуже боляче, це велике горе. І ти розумієш, що ти будеш тужити за ними, що вони вразливі, але ти вже не можеш жити без них, це абсолютна залежність. Я часто Джума називаю Османом, це ім’я мого попереднього собаки. Але зараз у мене Джуманджи, лабрадор. До цього у мене були лайки, вони більш агресивні, а лабрадор – це перша більш одомашнена порода. У мене всі собаки були дуже різні, але всі вони ставали частиною родини. Зараз Джум дуже відчуває мій настрій, він так акумулює на собі усю негативну енергію, що це неймовірно рятує інколи. Але сподіваюся, що я його також підзаряджаю своєю позитивною енергією і любов’ю, і він це відчуває. Він мій справжній Друг!

© Марина Сметана

Фото: прес-служба телеканалу «1+1»

Читайте также:


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *