Музика: Марія Бурмака: «Змінюється світ навколо мене, змінюються мої пісні»

В переддень харківського концерту ми поспілкувалися із нашою співвітчизницею – людиною, яка має творчу сміливість та впевненість робити музику на болючі теми. Зустрічайте в гостях у Журналу «ІМХО» – харків’янка, співачка та телеведуча – Марія Бурмака.

ЗАРАЗ НЕ ВИСТАЧАЄ ТАКИХ ЗАХОДІВ, ЩО ЗНАХОДИЛИ БИ ТА ДАВАЛИ СТАРТ ДЛЯ ТАЛАНОВИТИХ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ

Добрий вечір, Маріє! Здається, останній Ваш великий виступ у Харкові був 2007 року. Пригадайте, як давно відвідували рідне місто із концертами.

Ви знаєте, я вже й сама не пам’ятаю. Пригадую, що було декілька виступів у збірних солянках, був виступ, коли мені дали відзнаку «Почесна харків’янка». Сольних не було. Хотілося зробити великий концерт, як це було у Києві восени.

Згадаємо початок вашої кар’єри. Ви стали відомою завдяки «Червоній Руті». Порівняйте, як проводилися пісенні конкурси тоді й зараз.

Я скажу, що я була на першому фестивалі, страшно сказати, аж 1989 року. Після того на «Червоній Руті» 1991 року як гостя. Дуже гарно пам’ятаю 1997 рік, Харків. Я оселилася вдома. Живу недалеко від центру на вул. Чайковського. Був дуже масштабний фестиваль, мене тоді вразив саме харківський фестиваль «Червона Рута». Після того, чесно кажучи, я не бачила таких. Був фестиваль «Таврійські ігри», але він деякий час не проводився. Кажуть, що він повертається. Але то був фестиваль зірок, а от «Червона Рута» відкривав зірок. Зараз не вистачає таких заходів, що знаходили би та давали старт для талановитих молодих людей.

До речі, саме фестиваль «Червона Рута» дав дорогу таким гуртам, як «ТНМК» та «Тартак».

Так, ми саме тоді познайомилися і потоваришували. Що «Тартак» Положинський, що Олег «Фагот» Михайлюта – це мої дуже класні друзі.

Пригадаймо зворушливі, сумні події Майдану 2013-2014 років. Минуло вже декілька років…чи немає розчарування? Покладено стільки життів, витрачено стільки сил, а результат не такий, як хотілося би.

Знаєте, це болісне питання, болить дуже. Розчаровуватися не можна, бо це плине час, історія так діється. Завжди за кроком вперед іде півкроку назад. Небесна сотня загинула… Нічого не можна сказати мамі, яка втратила свого сина, або жінці, яка втратила свого чоловіка, тому до останнього буду триматися, аби не розчаруватися. Кожна подія, кожний корупційний скандал – просто як ніж у серце. Але я думаю, що і це ми перейдемо, і це врешті-решт відійде. Історія не розвивається швидко, впевнена, що ці жертви не були даремними. Боюся розчаруватися, бо я була учасницею подій на Майдані, знала тих людей, що загинули там. Те, як діє наш північний сусід, Росія, показує, як ми могли би жити, аби не виступили тоді проти входження у Митний союз, в ту сторону. Україна проходить дуже болісний етап своєї історії.

ЗВИЧАЙНО, КОЖНОМУ СТРАШНО, ПРОСТО ДЕКОЛИ ТРЕБА СВІЙ СТРАХ ПОДОЛАТИ

Скажіть, будь ласка, чи брали Ви участь у концертах в зоні АТО. Які емоції Ви відчували?

Я брала участь у зоні АТО. Був тур «Підтримаємо своїх». Брала участь разом з волонтерами. Допомагала збирати кошти на бронежилети, тепловізори – те, що було потрібно фронту. От сьогодні в мене був виступ перед курсантами Нацгвардії, солдатами-строковиками та патрульною поліцією. У мене є гітара – це значить, що не потрібно електрики. Був тур у зоні АТО, у штабі, у прифронтових містах, звільнених містах, а були концерти, наприклад, у шпиталях. Там не треба підсилення, там потрібна гітара й бажання.

Чи не страшно було? Воно наче й прифронтові міста, але…

Взагалі страшно. Навіть коли ти їдеш вночі, навіть коли знаходишся далеко, то все одно чуєш звук розірваних снарядів та бачиш зірниці. Пам’ятаю поїздку після того, як збили Боїнг у 2014 році. Неможливо було відмовитися, бо чекали люди, а відмова могла би посіяти паніку. Цей тур їхав під охороною СБУ та Міністерства оборони, але, справді, було страшнувато. Всі ми люди. Звичайно, кожному страшно, просто деколи треба свій страх подолати.

Як Ви вважаєте, чи надовго ці події прийшли до України?

Дуже боляче мені, я би хотіла Україні миру. Наскільки довго? Ми всі сподівалися, що всі ці події на лічені тижні, місяці, але так не сталося. Мені насправді важко прогнозувати. Хто я? Не знаю усіх цих переговорів, справжньої дипломатії. Я не головнокомандуючий, не можу дати пораду. Просто можу робити те, що потрібно. Звичайно, хочеться, щоби ця ситуація була розв’язана, бо гинуть діти таких самих жінок, як і я, тому боляче.

ТВОРЧІСТЬ ДЛЯ ДІТЕЙ – ЦЕ ВДЯЧНА ТВОРЧІСТЬ. КОЛИ ДИТИНА СПІВАЄ ТВОЮ ПІСНЮ, ТО ЦЕ ВЕЛИКА РАДІСТЬ

Поговорімо про Вашу творчість. Як змінювалась лірика, музична складова?

Я все життя пишу сама про те, що мене хвилює. Як змінювалася творчість? Коли мені було вісімнадцять, я писала про любов. Також робила пісні на вірші «Розстріляного відродження», бо я народилася у Харкові. Підйом літератури та культури був саме тут, бо багато чого розвивалося – театр Курбаса, поезія, література. Я розуміла, що сталася несправедливість, і моя країна, і мій народ не мають незалежності, тому писала й про це. Темою моїх пісень є і стосунки, і любов до Батьківщини. У 2014 році я написала пісню «Поцілуй мене на прощання», що присвячена жінкам, які проводжають своїх чоловіків у зону АТО. Змінюється світ навколо мене, змінюються мої пісні. Я почала писати пісні для дітей, бо дуже мало подібних пісень. Творчість для дітей – це вдячна творчість. Коли дитина співає твою пісню, то велика радість.

Це так само, як коли прихильники приходять на концерт. Це найкращий подарунок.

Ви так влучно зараз сказали. У мене на тижні виходить кліп на пісню «Подарунок». Там є такі слова: «Бо найкращий подарунок – те, що є у мене ти. У повітрі поцілунок хай до тебе долетить». Бачите, ось Ви сказали фактично фразою з моєї пісні. Я думаю про це і пишу.

Тобто більшість Ваших пісень – це є Ви, і вони є вистраждані?

Абсолютно, звичайно. Я можу писати тільки про себе. Мене часто просять, щоби я написала пісню, а мої пісні співати важко, бо вони дуже персоніфіковані.

«ТАТО ДОЗВОЛИВ, ТАТО ДОЗВОЛИВ, А МАМА СКАЗАЛА НІ»

Ви казали, що писали пісні для дітей. Тоді Ви брали участь у виставі. Мабуть, і зараз вона йде?

Так вистава іде, іде з переаншлагом вже другий рік. ЇЇ поставили у театрі імені Франка. Перший рік я зіграла 14 вистав, практично кожну виставу. Я не можу далі, бо життя іде вперед, у мене багато нових планів, новий дитячий альбом. Є актриси, які грають у цій виставі мою роль і співають мої пісні. Зараз я не беру у ній участі. Можливо, другий дитячий альбом, що вийшов у грудні, теж стане виставою. Це був дуже класний досвід. Нещодавно я йду по Подолу, а там якийсь Будинок творчості. Біжать діти, і я чую, як хлопчик кричить мамі: «Оця йде “мама сказала ні”». Це дуже, дуже приємно.

Це текст однієї з пісень?

Так, це текст однієї з пісень. Вистава так називається «Мама сказала ні», і приспів такий: «Тато дозволив, тато дозволив, а мама сказала ні».

Скажіть, чи важко було перелаштуватися з пісенної творчості до гри у театрі, бо Ви не є професійним актором?

Так, я не професійний актор. Для мене це було дуже цікаво, неймовірно цікаво. Я співала сім-вісім пісень – це музична вистава, співала всі пісні. Грала кілька ролей. Увесь час співала, але там було і багато тексту. На етапі репетицій я зрозуміла, як працює режисер з акторами. Здається, що мені вдалася ця роль, я для себе щось абсолютно нове відкрила. Залюбки би пішла повчилася ще. У мене це вийшло за рахунок енергетики, якогось вживання в роль, а не того, що я знала акторську майстерність.

Можливо, це була Ваша роль з життя?

Абсолютно, це була моя роль з життя. Я вже не граю, але коли я буваю в театрі і бачу хлопчика, який грає Остапчика, то він каже до мене: «Доброго вечора, мамо!». Відповідаю йому: «Доброго вечора, синку!». Вистава стає частиною твого життя.

ДУМАЮ, ЩО Я БІЛЬШ РІШУЧА, НІЖ Є ЖІНКИ

На Вашу думку, Ви є рішучою людиною?

Знаєте, як усі люди. Деколи рішуча, деколи приймаю рішення і шкодую. Деколи не приймаю і шкодую про це. Думаю, що я більш рішуча, ніж є жінки, але сказати, що я дуже-дуже рішуча, теж не можу. Виходить по всякому.

Як часто Ви буваєте у Харкові?

Знаєте, у Харкові я буваю не часто, останній раз я була восени і з такого приводу… 2 серпня помер мій батько, він помер у Києві. Довго був у столиці. До речі, другий дитячий альбом на його віршики, ми з ним разом робили. Я приїжджала, щоби розібрати речі, дуже сумний приїзд, от і зараз сумний. Він наче і радісний, але на вокзалі мене ніхто не зустрічає, знаю, що квартира пуста. Немає моєї бабусі, немає мого тата, мами, хрещеного – його не стало взагалі на початку січня. Зараз от такі моменти: концерт завтра, виступ у Академії Нацгвардії, – що ти відчуваєш, що ти тут рідна. Це дуже важливе для мене відчуття. Я би хотіла приїжджати частіше як музикант.

Можливо, воно так і буде.

Я сподіваюся.

Скажіть, а як змінився Харків?

Змінився дуже. Я не особливо часто приїжджала останній час. То там виростає дім, то там. Харків красивий, місто люблю, причому за те, що він такий чистий і гарний. Навіть ті вулиці, які не в центрі. Ось сьогодні проїжджали Московський проспект. Я згадую, що там моя музична школа. Це для мене такий пієтет.

А от дух свободи, студентства відчувається?

Я сьогодні не встигаю. От завтра у мене буде зустріч зі студентами в університеті, у Великій хімічній аудиторії. Мені цікаво прийти туди у якості гості. Минулого разу я була в університеті, коли приїжджала. Аби на мене увагу не звертали, то в шапочці, в курточці. Зайшла до музею на другому поверсі, але мене одразу впізнали, провели екскурсію, мені приємно було, дуже.

Я, МОЖЛИВО, ЦЬОГО І ХОТІЛА: ПРИЇХАТИ В ХАРКІВ І ПОЧУТИ УКРАЇНСЬКУ МУЗИКУ

Наприкінці року прийняли закон про квоти на радіо. Як Ви ставитеся до того, що пісні українською не завжди гарної якості, також є багато старого матеріалу?

Це не страшно. Я людина з телебачення, роблю телевізійні проекти, знаю багато радійників. Вони боялися, що не буде достатньо матеріалу, аби заповнити нішеві радіостанції. Перші дні від того, як почав працювати цей закон, вони стали давати такий цікавий матеріал. Зараз українську мову чути, української пісні все більше і більше. Її насправді багато. Я робила колись програму з живими музикантами. Не вся вона якісно записана, бо це питання коштів, але з’являється все більше і більше. Сьогодні я приїхала у Харків, ми сіли в машину. Вона завелася, і по радіо грала пісня гурту СКАЙ. Я, можливо, цього і хотіла: приїхати у Харків і почути українську музику. Раніше цього не було. Саме завдяки цьому закону про квоти така ситуація складається. Так українська музика буде розвиватися.

Чи слідкуєте Ви за ринком української музики?

Звичайно, бо я частина цього, скажу так, цього українського шоу-бізнесу. Музика має бути різною: популярна, для підлітків, більше зі змістом, інтелектуальною. Зараз з’являються нові цікаві колективи. Музики є багато, мені радісно, що вона може задовольнити будь-які смаки.

Чи плануєте Ви брати участь у фестивалях?

Є фестиваль «Євробачення», я не беру там участь. Моя музика знакова, у ній є українська спрямованість. Я співаю пісні іншими мовами, наприклад, англійською, коли буваю за кордоном. Цей фестиваль не для мене, він не такого жанру музики. Я не знаю, які ще є фестивалі. Чому ні? Можливо, візьму інкогніто участь у якомусь фестивалі. Іноді ризикнути – це цікаво. Фестивалів зараз дуже мало, я маю на увазі фестивалі, де конкурсна основа. У великих, таких як «Західфест», я беру участь, мене запрошують як учасника. Якби фестиваль був, як «Червона Рута», то можливо.

Як Ви ставитеся до телевізійних проектів «Х-Фактор», «Україна має талант»?

Я іноді потрапляю на них, дивлюся. Є дуже цікаві виконавці і виняткові. Всі зараз кажуть про те, що виступала Катя Chili. Людина знана, людина з іменем. Можливо, вона вже не була в полі зору медіа, і от повернулася знову, так яскраво. Це цікаво. Почала дивитися «Голос країни» теж.

Які у Вас плани на майбутнє?

Я повертаюся у Київ, і знову запускається мій телевізійний проект «Культекспрес з Марією Бурмакою». Ми будемо виходити на каналі «Іномовлення» та на каналі «Еспресо», як і виходили. Локально мене завжди кудись запрошують. В мене є план, треба подивитися.

Пригадайте, який концерт у Вас був найнепередбачуваніший, найемоційніший. Якщо не брати до уваги сумні події.

Розумієте, цей концерт, що завтра буде у Харкові, він вже був у Києві. Дуже красивий концерт. Сьогодні виступали для Нацгвардії: повна зала, чоловік п’ятсот було. Військові люди – це люди стримані у своїх емоціях, але коли вони кажуть гарні слова, то ти розумієш, наскільки вдалося зігріти серце. Кожний концерт різний, кожен згадується по-своєму. Для студентів Мічіганського університету – фантастично це було. У Лондоні, наприклад, був виступ, великий зал – і я з гітарою. Всі ці концерти – вони, звичайно, пам’ятні дуже.

Дякую за спілкування. Бажаю Вам завтра гарного концерту. Натхнення у творчості та побільше гарних емоцій!

Дякую, до зустрічі!

© Олег Пічугін

Фото: Олег Чернишов


Читаем в номере:

Марія Бурмака - Журнал "ИМХО" - Номер 44 - PDF-версия
Марія Бурмака — Журнал «ИМХО» — Номер 44 — PDF-версия
Марія Бурмака - Журнал "ИМХО" - Номер 44 - PDF-версия
Марія Бурмака — Журнал «ИМХО» — Номер 44 — PDF-версия
Марія Бурмака - Журнал "ИМХО" - Номер 44 - PDF-версия
Марія Бурмака — Журнал «ИМХО» — Номер 44 — PDF-версия
Марія Бурмака - Журнал "ИМХО" - Номер 44 - PDF-версия
Марія Бурмака — Журнал «ИМХО» — Номер 44 — PDF-версия
Качаем PDF-версию здесь:

Журнал «ИМХО» — Номер 44


Читайте также:
Музика: «ТІК»: «Треба зробити перший крок»
Особистості: Марічка Падалко: «Телебачення стимулює ніколи не зупинятися на досягненому»
Сергій Жадан: «У мене немає часу на творчий застій»