Особистості: Марічка Падалко: «Телебачення стимулює ніколи не зупинятися на досягненому»

Сьогодні ми запросили до спілкування симпатичну й талановиту ведучу каналу «1+1», яка вже багато років дарує нам з екрана свою чарівну усмішку та пробуджує у глядачів найдобріші емоції. У гостях у журналу «ІМХО» – Марічка Падалко.

line_violet_new

ВОНИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО Я БАГАТО ЧОГО ЗНАЮ. ТОДІ ЗАПРОСИЛИ МЕНЕ ДО СЕБЕ НА ПРАКТИКУ

line_violet_new

Вітаю вас! Пропоную почати сьогоднішню розмову із запитання про ваш професійний вибір та перші кроки в ньому. Чому ви обрали саме професію журналіста? І розкажіть, з чого ви починали?

Доброго дня! Перший мій журналістський досвід був в 90-ті роки на BBC Україна в Лондоні. Я була знайома з керівництвом, ще зі студенських років, тому що перемогла у Всеукраїнській олімпіаді серед студентів з англійської мови, здобула приз – подорож до Лондона.

І вже коли там опинилася, знову подзвонила їм у 1999 році і прийшла на практику, вони радо мене запросили. Так фактично я робила свої перші кроки. І так склалося, що я у той час була на BBC зі своїм першим чоловіком, який там працював.

36_mpadalko (1)

Як я знаю, початок вашої кар’єри на українському телебаченні пов'язаний з цікавою історію знайомства з відомою спортсменкою. Розкажіть, як це було? І як ви вважаєте, чи була то випадковість?

На телебачення я справді потрапила… скажу так, це була довга історія мого знайомства з Лілією Подкопаєвою. Вперше я захотіла її привітати з днем народження і замовила, пам’ятаю навіть, для неї пам’ятну футболку. І поїхала просто навмання в Конча-Заспу на олімпійську базу. Її там, звісно, не застала, але мене запевнили, що подарунок їй обов’язково передадуть. Потім я її зустріла на концерті Тото Кутуньо і спитала про подарунок. Вона сказала, що так, його отримала. А потім, ще після свого першого весілля, я оселилась у будинку на бульварі Лесі Українки, і якось консьєрж мені сказав: «Ой, ви знаєте, що в нашому будинку живе Лілія Подкопаєва?». І я пам’ятаю, що взяла красивий букет і просто запитала, в якій вона мешкає квартирі, подзвонила в двері, сказала, що для мене велика честь мешкати з нею в одному будинку, подарувала квіти. Вона була дуже рада, бо тоді тільки починала своє доросле життя – життя у квартирі, не на базі, у неї не було великого кола спілкування. Дуже швидко ми потоваришували, вона жила на четвертому поверсі, я – на третьому, ми постійно ходили в гості одна до одної.

36_mpadalko (2)

І якось до неї приїхала знімальна група «УТ-1», робили про неї сюжет, і я там виконувала роль «декорації», роль подружки (усміхається – прим. ред.). Насправді було так, але там у кадрі ми щось робимо, готуємо. І ми розговорилися зі знімальною групою – я тоді всім цим цікавилась. Наприклад, у мене, на відміну від них, був інтернет, і це було великим досягненням. І якось ми почали про це говорити, вони зрозуміли, що я багато чого знаю: різні сайти, як знайти спортивну інформацію... Тоді запросили мене до себе на практику. Власне, з цього почалася моя кар’єра на телебаченні – у програмі «Світ спорту» на каналі «УТ-1».

Взагалі, чи вірите ви в долю? Чи випадок таки існує?

Я завжди вірю в долю, але треба ще працювати. Я до Лілі дуже довго підступалася, різними дивовижними способами, і, напевно, те, що саме через неї, з її легкої руки я потрапила на телебачення, – це, напевно, не випадково.

line_violet_new

СЬОГОДНІ ЖУРНАЛІСТ – ЦЕ ПОЄДНАННЯ ПРОФЕСІЙНОСТІ ТА ПОКЛИКАННЯ

line_violet_new

Глядач сприймає вас не тільки як професійну телеведучу, але і як симпатичну дівчину з життєствердним поглядом та чарівною усмішкою. Розкажіть, чи справді телебачення завжди дарує вам позитивний настрій, чи то вже вироблена роками професійна звичка – вигляд «на всі сто»?

Телебачення не завжди дарує позитивний настрій, але дарує дуже багато енергії. Може іноді більше енергії забирати, іноді більше віддавати, але обмін нею там є завжди. Телебачення стимулює: ніколи не зупинятися на досягненому, постійно працювати над собою – як внутрішньо, так і зовнішньо.

36_mpadalko (9)

Звісно, жінці завжди хочеться лишатися привабливою для свого чоловіка, для своєї родини. Але телебачення зобов’язує всіх мати вигляд, скажімо, трошки кращий, ніж ти можеш. Тому, напевно, телебачення – це дуже гарний стимул постійно стежити за собою, постійно себе контролювати. Це, можливо, найкращий зворотний зв'язок, ефективніший за будь-які соціальні мережі. Хоча мені здається, що саме з появою соціальних мереж і посиленням їхньої ролі в нашому житті, всім стало зручніше дивитися на себе з боку – порівнювати себе сьогоднішню із собою вчорашньою, краще уявляти себе завтрашню. Фактично нині кожна людина – не тільки ті, хто працює на телебаченні, – має свій канал зв’язку з умовним глядачем. Тому мені здається, що нині всі дівчата мусять мати вигляд на 100 відсотків. Я над цим теж працюю.

А які взагалі емоції вас зазвичай супроводжують у журналістській діяльності?

Емоції… вони дужі різні, і вони змінюються від подій, які відбуваються в країні. Але головна емоція – це відповідальність: відповідальність за те, що ти робиш, відповідальність за те, яка інформація поширена тобою, який вона має вплив, який вона може мати відгук у глядачів. Тому якщо радість і сум – це емоції, які нас супроводжують взагалі в житті, то, в плані роботи, відповідальність – це головна емоція, яку я відчуваю.

На вашу думку, журналіст – радше професія чи покликання?

Мені здається, що сьогодні журналіст – це поєднання професійності та покликання. Фактично журналістом сьогодні, знов-таки повертаючись до соціальних мереж, може стати кожний: Facebook та Youtube будь-якої людини – це вже засіб масової інформації, тому що ти інформуєш про те, що відбувається.

36_mpadalko (7)

Тому нині професійність виходить на перший план, щоб конкурувати в цьому середовищі, де кожен стає сам собі репортер, сам собі свідок, людина, яка поширює новину. Нині, щоб залишитися у професії актуальним, щоб люди в цьому потоці інформації хотіли ввімкнути телеканал, почути, подивитися саме тебе, професійність потрібна, як ніколи.

line_violet_new

Я СУМЛІННА В ТОМУ, ЩО Я ДУЖЕ ПОСТУПОВА, ПЛАНОМІРНА, В МЕНЕ ВСЕ МАЄ БУТИ ЗА ГРАФІКОМ ТА ЗА ПЛАНОМ

line_violet_new

Чи можете ви назвати себе сумлінною людиною?

Можу, але не всі вважають, що це позитив. Залежить, хто що вкладає в слово «сумлінність»… Я не знаю, що це в мене – комплекс чи не комплекс, звичка чи не звичка, – але мені притаманна «поведінка відмінниці». До всього, за що берешся, треба дуже прискіпливо ставитися, йти маленькими такими кроками, а не брати все нахрапом. І мені не завжди це подобається.

36_mpadalko (4)

Я зараз можу навіть навести приклад «відмінників» і «невідмінників», які, не докладаючи багато зусиль, все одно беруть і роблять справу набагато швидше й легше. Я рік присвятила не щоденним, але регулярним пробіжкам – від 2 кілометрів дійшла до 21, і от саме зараз готуюся пробігти півмарафон в Одесі. І зі мною їде мій чоловік, і він в останній момент вирішив, що не просто їде зі мною в романтичну подорож, а хоче теж зі мною пробігти. Кажу Єгору: «Прекрасно, тебе зареєструвати на 5 чи на 10 км?». – «Ну як це, 5 чи 10, я буду теж з тобою бігти 21!». Я, якщо чесно, сказала: «Не хочу, щоб ти там біг, з огляду на спеку, на те, яка буде температура, на твою абсолютну непідготовленість, давай хоч трошки тут побігаємо!». До марафону залишився рівно тиждень, позавчора він зі мною пробіг одразу 6 кілометрів, вчора пробіг 10 кілометрів, причому вже я його наздоганяла, а не він мене. Я вже не здивуюсь, якщо він візьме, за тиждень підготовки, і пробіжить зі мною в Одесі 21 кілометр! Це людина, яка не є відмінником по життю, але вона дуже рішуча, що називається, «прийшов, побачив і зробив». Я зовсім інша, я сумлінна в тому, що я дуже поступова, планомірна, в мене все має бути за графіком та за планом.

36_mpadalko (5)

Як ви вважаєте, наскільки сумління допомагає чи заважає журналістам у їхній професійній діяльності?

Мені здається, що сумління не може заважати. Воно може заважати хіба що тим журналістам, яким доводиться працювати в незвичній ролі, наприклад, папарацці, чи десь виходити за межі – не лише дозволені у суспільстві, а, передусім, за межі того, до чого ти сам звик, які питання вважаєш коректними чи некоректними, – тут сумління може заважати. Але зазвичай, на мою думку, сумління і допомагає журналісту відокремити «біле» від «чорного».

Нині, із цією кількістю інформації та новин, щонайменше 50 відсотків того, що ми чуємо із новин, як факт ми вже знаємо. Чому ми вмикаємо той же «ТСН»? Тому що нам цікавий саме погляд цих журналістів, ставлення цих ведучих, або тому що ми хочемо саме з цими людьми розділити сумну новину чи порадіти разом веселій новині.

line_violet_new

МИ СТАЛИ НАБАГАТО БІЛЬШОЮ МІРОЮ СОЦІАЛЬНО ВІДПОВІДАЛЬНИМИ НОВИНАМИ, НІЖ ПРОСТО НОВИНАМИ, ЯКІ ПОКЛИКАНІ ВРАЖАТИ

line_violet_new

Ви на телебаченні понад 15 років. Які моменти вам запам’яталися найбільше?

Напевно, все-таки найбільше запам’ятався Майдан, тому що там я намагалася працювати не тільки ведучою, а й журналістом, робити прямі включення, плюс це був такий дуже складний період, коли майже не було часу для сну. А ми, ранкові ведучі, і так не досипляємо. Тому там фактично ми працювали на межі своїх можливостей, це було дуже… з одного боку, почесно – розповідати про події, які змінювали історію, а з іншого, неймовірно важко. Але, безумовно, це те, що запам’яталося.

А мені ще запам’яталося, що ці події дуже сильно змінили сам «ТСН»: як стосунки в колективі, так і тематику й наповнення самих новин. Мені здається, що з того часу ми стали набагато більшою мірою соціально відповідальними новинами, ніж просто новинами, які покликані вражати.

36_mpadalko (10)

А були такі моменти, про які ви згадуєте зі смутком ?

Що мене засмучує і що могло бути зроблено інакше... Не знаю, чи це мало б якийсь позитивний вплив... Мені здається, що під час Майдану і після Майдану, перед тим як почалася анексія Криму і захоплення Донбасу, ми недооцінили рівень, скажімо так, прогалин у комунікації з мешканцями Сходу, ми недооцінили, наскільки ми не доносимо інформацію так, щоб вона була їм більш зрозуміла, прийнятна, доступна, щоб вони її сприймали, можливо, не так, як сприйняли ті мешканці Донбасу, які залишилась на окупованих територіях. Тобто, можливо, в цей момент ми справді недооцінили непоінформованість територій, які ми втратили, і той меседж, який могли б їм посилати і не посилали, або посилали якось інакше.

Як ви вважаєте, що є критерієм професіоналізму для журналістів?

Мені здається, що критерієм професіоналізму є передусім правдивість інформації, яку він подає, і дотримання всіх журналістських стандартів і, так само, відмова робити замовні матеріали, чи колись брати у цьому участь. Для мене це головні критерії.

line_violet_new

Я ДУМАЮ, ЩО НАЙГОЛОВНІШЕ – ЦЕ НІКОГО НЕ ЗРАДЖУВАТИ

line_violet_new

І наостанок пропоную короткий бліц. Який ваш улюблений колір?

Синій.

Що таке щастя?

Для мене щастя, яке нині буває не так часто, – це бачити свою родину в повному складі.

Найщасливіший день у вашому житті?

Я думаю, що в мене їх три – це три дні, коли народились мої діти.

36_mpadalko (3)

Ваша найвизначніша перемога?

Якщо спортивна, то це півмарафон, а життєва, мені здається, – те, що я наважилась у 30 років кардинально змінити своє життя, надзвичайно кардинально – розійтися, вийти заміж, наважитись на народження трьох дітей. Іноді жінки вважають, що розлучення – це велика біда й трагедія, але часом це буває велика перемога, справа, яка відкриває тобі шлях зовсім в інше життя. Іноді так стається, що на це дуже-дуже нелегко наважитися.

Які ваші життєві принципи?

Я думаю, що найголовніше – це нікого на зраджувати: не зраджувати близьких, не зраджувати себе і не зраджувати те, у що ти віриш. Все інше уже не принципово.

36_mpadalko (6)

Дякую вам за цікаву розмову і за відвертість! Бажаємо вам завжди слідувати своїм життєвим та професійним принципам і завжди бути та почуватися «на всі сто»!

І вам дякую за цікаві запитання і теми. Завжди слідуйте своїм ідеям і принципам та ніколи не припиняйте вірити у себе та свою справу!

© Валентин Чернишов

Фото: прес-служба каналу «1+1»


Читайте також:
Особистості: Лідія Таран: «Багато людей просять розказати їм новини»
Музика: Тарас Тополя: «Все буде так, як треба»
Немає нічого зайвого, або концерт Сергія Бабкіна та його новий альбом «#неубивай»